Офіційний веб-портал
Чернігівської міської ради

Чернігівський міський голова Владислав Атрошенко розповів про те, чим жив Чернігів у 2018 році, про перспективи на майбутнє. 

– Владиславе Анатолійовичу, в такі дні традиційно запитують про підсумки року і плани на майбутнє. Тож яким був рік минулий для Вас, для Чернігова з Вашої точки зору? Багато хто каже, що жити стало красивіше, місто змінилося. На Новий рік узагалі до нас прийшла новорічна й різдвяна казка. Хоча – це верхня половина айсберга. А нижня – скільки вкладено коштів, інвестицій, здоров’я, мрій урешті-решт…

– Я хотів би насамперед привітати всіх з Новорічними та Різдвяними святами, побажати здоров’я, віри в самих себе, миру Україні. Щоби була спільна надія у всіх нас і всі ми свідомо робили все, що від кожного залежить, аби Україна підвелася з колін і стала самостійним об’єктом світу, а не суб’єктом. І це має бути  спільною метою, котра нас об’єднуватиме.

Що стосується зробленого… Цьому я присвятив три години свого звіту за рік роботи. І я почуваюся незручно, коли треба сказати про все у двох словах. Усе це можна почитати на сайті міської ради, наприклад. Коли справді коротко, то моя місія полягає в тому, щоби чернігівцям дати віру у відродження Чернігова. І ніхто, зазначу, нам щастя не зробить, крім нас самих. Нині вже є окремі питання,  які нам із моєю командою вдалося вирішити. От, наприклад, узяти житло, інфраструктуру, які збудувало старше покоління. Ми радянське минуле лаємо, але використовуємо результати тодішньої праці на 95 відсотків. І тільки 5  відсотків поки що зроблено в незалежний час. Той самий житловий фонд «хрущовок», у якому ми живемо…

– На  одній із сесій Чернігівської міськради, до речі, було сказано, що цей фонд капітально ремонтуватиметься й навіть підлягає знесенню. Але це процес тривалий і нелегкий. Ви відважилися…

– Це процес домовленості між  квартирними власниками застарілого й небезпечного житла та забудовником. Якщо вони знайдуть спільну мову, тоді ми виділимо кошти. Ця програма перша серед обласних центрів України. І ми багато які речі робили першими.  Наприклад, програма підтримки народжуваності – також першою була у нас.

– Матусі  дуже вдячні. Адже до грошей додаються ще й подарунки з дитячими речами. Європейський варіант. Загалом, Ви намагаєтеся все робити красиво, вишукано. Кажуть – по-європейському. Але таке є і в нашому українському менталітеті з давніх-давен. Це у Вас природжена потреба?

– У мене є цей гріх, із ним я живу, він називається перфекціонізм. Тобто все, що робиться, має робитися, як і потрібно, виглядати ідеально й відповідати технічним характеристикам. Так склалося життя, що я більше прожив для інших людей. І от мене критикували, що я будую собі будинок, до речі, в Чернігові, а не в тій же Іспанії. То я хочу зазначити й попрохати вибачення перед своєю сім’єю, бо не один десяток років тому міг би зробити умови нашого життя кращими. А ми живемо у звичайній квартирі, ремонт у якій робився 15 років тому, бо я все відкладав на потім.

А що стосується бізнесу, благодійності, то я завжди це робив не задля одчіпного, а від душі. Був такий випадок. На станції переливання крові попрохали допомогти з обладнанням для очищення води, яка є важливим компонентом плазми. Я зібрав технічну раду. Фахівці пропонували прибалтійського виробника, де обладнання більш лабораторне. Але німецьке було кращим, виробничим, потужнішим, якіснішим, однак у п’ять разів дорожчим. І я зробив свій вибір, замовивши німецьке.  Зізнаюся: зробив це з великим задоволенням.  Потім, щоправда, мені передали, що я купив дороге і краще обладнання, аби отримати відкат...

– Але ж Ви на таке не зважаєте?

– Навряд чи хто в Чернігівській області більше надав матеріальної допомоги людям, ніж я. Хтось, може, скаже, що це нескромне твердження, але  ж –  правда. І я жодного разу про це не пошкодував. І я щасливий, що свого часу зміг людям допомогти в багатьох  випадках. Між іншим – не чекаючи за це вдячності. Просто вважаю, що коли Бог тобі щось дав, то треба допомагати тим, хто цього потребує. Бо прожити життя винятково для себе – це неправильно по суті. Таке моє внутрішнє переконання. Ти маєш збалансовувати енергетику, бо гроші – це енергія багатьох поколінь.  Так само, коли Бог тобі дає талант, надприродні здібності, то мусиш це розвивати й віддавати людям. Я цікаву книгу про це читав. Суть її така: треба робити все від душі, а допомога має стати природною потребою.

– Ви були народним депутатом. І все ж вирішили балотуватися на мера Чернігова. Чому?

– Я тричі був народним депутатом. Багато кого з виборців, до речі,  знаю в обличчя. Немає населеного пункту, де я не був. Провів багато сотень зустрічей із людьми. Бачив проблеми громад. І мені хотілося багато чого зробити в населених пунктах. У школах, дитсадках. Відремонтувати чи провести водогони в селах. Ти приїздиш до людей і – говоритимеш, що головна робота – законотворчість? Але які тепер закони? Як вони потрапляють до Верховної Ради? Як за них голосують?

Хочу сказати, що ми в Україні, виборюючи свою об’єктність і з кров’ю відриваючись від однієї імперії, мусимо пильнувати, аби з наскоку не вплигнути в іншу. Бо мета у імперій одна: використати територію, більше продати, менше купити, технологій не дати, сировинні ресурси задешево придбати, ще й зробити ядерне кладовище в Чорнобильській зоні. І ми й на це сьогодні йдемо, бо то ж якісь робочі місця… Проте таке кладовище  треба робити в пустелі, а не на поліських чорноземах. Про те, що таке Чорнобильська зона сьогодні, є багато наукових висновків. І ставити на ній хрест, роблячи полігоном для відходів, не можна! Треба добре думати. Наприклад, про те, чи зможемо ми потім продавати сільгосппродукцію, вирощену навіть у 500-кілометровому радіусі? Політика імперій загалом зводиться до кредитів під високі відсотки і тотального контролю товарних ринків та людського ресурсу.

– Тому ви вирішили втілити свою мрію в одному окремому місті?

– Я з повагою ставлюся до народного депутатства. Але вважаю, що депутатські мандати треба було складати не за закони, прийняті 16 січня. Бо тоді було сказано, що ці закони гармонізують наше законодавство з європейським та знімуть напругу на Майдані. Але час минув, і це вже дискусія, до якої не варто повертатися. А от скласти всім депутатам мандати треба було, коли вони проголосували, під тиском, за повернення вкладів одного банку – «Михайлівського». А інші 180 банків?! Це прикрі речі для українського парламенту. А нині як контрольовані армії активістів тиснуть на парламент і т.п. Отож я прийняв для себе рішення – зробити конкретну справу, про яку я зможу не тільки розповісти, але й показати. Ми з соратниками та командою втілюємо гарні проекти для міста. Гармонізуємо територію. А люди ходять повз і звикають. Звикають жити добре. Багато тих же будівельних речей і не помітні, але в них вкладено душу.

– Ви не про фонтани? До речі, практично вся молодь Чернігова, молоді родини захоплені, та й багато хто зі старшого покоління – теж.  І коли приїздять гості, то не соромно показати місто, а навпаки – пишаєшся, коли чуєш зачудовані вигуки.

– Якщо вже говорити про фонтани, то я вважаю, що вода – то енергетика, котра приваблює, заспокоює. Ми фонтани більшістю відновили. На Алеї Героїв із п’яти зробили три. Але ж які! І в них вкладена душа і проектантів, і будівельників. Хоча це залишається, як кажуть, за кадром. Але є безліч будівельних «нюансів»… Однак найголовніше – що мені вдалося вогником інтересу до своєї роботи запалити й підлеглих. І я зрозумів на практиці значення отих прислів’їв: тяп-ляп; косо-криво, аби живо. Або взяти східці у підземному переході. Оснастка не витримувала бетону, і бетон випирався, а східці стали півколом. І як ступати? Будівельники п’ять разів робили одні й ті самі помилки! Обпилювали потім східці болгаркою… Оце такий менталітет. Але довели все-таки роботу до бажаного кінця. Пройшовши всі ці будівельні кола разом із спеціалістами різного рівня, я тепер зізнаюся, що можу бути непоганим виконробом. Чи проектним менеджером. Сьогодні такий фахівець у Чернігові може отримувати від тисячі доларів. А в Києві в серйозній компанії претендував би початково на 2 тисячі. На такі гроші і в Європі, не на дуже широку ногу, але можна прожити  (усміхається).  А моя зарплата міського голови  – 24 тисячі гривень.

– Що ми побачимо наступного року? Яким буде Чернігів?

– Не хочу у свята лякати людей. Але у нас, наприклад, мережі давно віджили свій вік. Це порохова бочка, на якій сидить усе місто. Навіть непланове відключення електроенергії призводить до гідроударів у  мережах і багатомільйонних ремонтів. Крім того, сам стан мереж жалюгідний. І це не тільки у нас. У Києві теж машини падають під землю. Термін експлуатації мереж – 25 років. А вже минуло 50. Сьогодні ми не встигаємо їх планово замінювати. Адже проблем багато. Дитсадки, школи. Є інсулінова програма. Підтримуємо і ми дітей із важкими рідкісними хворобами, котрі потребують дорогого лікування. І зимовий період теж треба пережити. А ще ж є будівельні проекти, в яких левову частку часу забирають документація, тендерні процедури… Хоча ми живемо не для таких процедур. І не треба, на мою думку, 45 діб виділяти для тендера. Але… От ви бачили, коли через ProZorro хтось шукає будівельну компанію, аби спорудити власний будинок? Отож. Яскравий приклад, його, мабуть, опишу колись у книзі спогадів. Для будівництва дитсадка на Масанах переміг у конкурсі підприємець із Дніпра. Запропонувавши все зробити дуже недорого. Чернігівські компанії сказали, що таким коштом звести об’єкт неможливо. Той підрядник промучив нас півтора року, й ми нарешті його позбулися. Що він робив?  Отримав аванс 30%. Відпрацював цокольний поверх за завищеною ціною. А потім каже: «Cудіться зі мною, коли не подобається». Звісно, нам це невигідно, бо суди можуть тягнутися роками. А дитсадок потрібен, як кажуть, уже вчора… Людина ж не мала на меті побудувати дитсадок. Йому треба було на авансі отримати нечесну копійку й загнати нас у глухий кут…

Але попри такі історії, ми рухатимемося тільки вперед. І робитимемо Чернігів ще кращим. Про нас іще почують. І не тільки в Європі. 

– Владиславе Анатолійовичу, що для Вас – родинні цінності, Батьківщина – мала й велика?..

– Проживши 50 років, а це той вік, коли чоловік трохи мудрішає, гірше бачить літери, але добре бачить красу жінок, та ще є іскри в очах і тяга до життя (усміхається), а разом із тим – і досвід, здатність обміркувати все до пуття і приймати необхідні рішення, й виходячи саме з цього, зважуючи все загальне, я хочу побажати людям, щоби за  будь-яких обставин (у кого більший достаток, у кого менший),  при різних можливостях, чим би люди не займалися – щоби вони ставилися з повагою до своєї родини – своїх половинок, дітей, батьків, знаходили час приділяти їм увагу. Кажу це зі свого досвіду, бо я часто цього не встигав і тим самим завинив перед своїми близькими. Сьогодні я розумію, що це надзвичайно важливі речі. Друге. Теж зі свого досвіду. Всі ми розумні вчитися на чужих помилках. А я, зважаючи на свої, кажу, що треба берегти здоров’я змолоду.  І знаходити час порадитися з лікарем. У таких випадках навіть надзвичайна зайнятість – не резон забувати про здоров’я. Також хотів би попрохати терпляче ставитися до тих, хто російськомовний, українськомовний і т. п.  Якщо людина живе в Україні, бачить тут своє майбутнє, працює тут і сплачує податки, то в наших нинішніх  умовах це – українець і патріот. Тому треба прощати людині, якщо вона говорить якесь російське слово чи ходить не в ту церкву. Настане час – і все стане на своє місце. Не варто нікого ламати через коліно.  Нам треба не розгойдувати ситуацію, а об’єднуватися навколо питання територіальної безпеки і економіки. Якщо ти захищаєш свою землю і робиш усе для того, аби Україна була заможною, суверенною державою, ти – громадянин своєї країни. Ми - українці, але всі ми трохи різні – чернігівці, закарпатці, одесити, львів’яни, полтавці, харків’яни… Так історично склалося. Не треба загострювати питання, котрі роз’єднують.

А відтак повторюся. Все в нашому житті влаштовано правильно. Але Божественний  порядок ми маємо відчути серцем. Тому бажаю всім знаходити час на свою родину… Також, по можливості, допомагайте ближнім, знаходьте на це час і робіть усе з душею. Є таке прислів’я: щасливий не той, у кого багато грошей, а той, кому їх вистачає. Тож  нехай усім усього вистачає в цьому житті!

Спілкувалась Людмила ПАРХОМЕНКО