Вівторок 19 лютого 2019 р. 16:27 14000, м. Чернігів, вул. Магістратська, 7
Розділи порталу
Новини

У Чернігові підлягають перейменуванню до сотні вулиць

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» у Чернігові розглядається питання перейменування цілого ряду вулиць.

Як зазначають в управлінні архітектури та містобудування міської ради, наразі складено перелік назв вулиць, що підпадають під дію закону про декомунізацію, а відтак – мають бути перейменовані до кінця року.

Комісія з упорядкування найменувань вулиць міста визначилася з вулицями, яким відповідно до закону мають бути повернуті історичні назви.

 

Крім того, деякі назви приведуть до норм українського правопису.

 

Щодо більшої частини вулиць, які слід перейменувати, Чернігівська міська рада вивчатиме думку громадськості.
       Пропозиції, зауваження та обґрунтування можна залишати в рубриці "запитання до влади" на офіційному веб-порталі міської ради, також можна звертатися до управління архітектури та містобудування міськради за адресою: вул. Кирпоноса, 9, або надсилати ел. поштою:arhitektura@chernigiv-rada.gov.ua, та publik@chernigiv-rada.gov.ua.




1-2. Тищинський Олександр Амфіанович (5 липня 1835, Голубичі, тепер Ріпкинського р-ну, Чернігівської обл – 1896, Чернігів) – український громадсько-політичний діяч і журналіст.

Під час навчання у Харківському та Київському університеті брав участь у таємному товаристві (1856–1860). Був змушений перевестися на навчання на юридичний факультет Тартуського університету (1860–1861), де також створив нелегальний студентський гурток, організував студентську касу і загальнодоступну бібліотеку заборонених демократичних видань.

Працював на громадських засадах у безкоштовній школі для естонських дівчат. Після чергового виключення з університету, повертається до Чернігова, де вступає в організацію «Земля і воля».

Тищинський – послідовний борець за українську справу, автор протирежимних статей «Голос з села», співавтор маніфесту «Заклик до українців» (1860); пізніше діяч української громади в Чернігові, голова повітової земської управи. Він один з фундаторів Чернігівської громадської бібліотеки (тепер Обласна універсальна наукова бібліотека імені Короленка).

Також Тищинський активно листувався з політичними діячами української Галичини, двічі зустрічався з Іваном Франком.

Тищинський – співробітник періодичних видань «Основа», «Чернігівський листок», «Зоря» і «Дзвінок». Разом із тим стає діячем земської управи Чернігова, головою Чернігівської земської повітової управи.

Жив на вулиці 1-й Холодний Яр (зараз – Олекси Десняка). Помер у 1896 році та похований поруч з Воскресенською церквою.

Почесний громадянин Чернігова.

3. Драгунов Володимир Денисович (1919–1997) – відомий пошуковець, керівник Чернігівського обласного штабу «Пошук», полковник.

Народився у Гомельській області. Учасник Другої світової війни з 22 червня 1941 року. Службу у Збройних Силах закінчив у 1963 році у званні полковника. Працював у Чернігівському військовому комісаріаті та чернігівському облвиконкомі.

Займався створенням картотеки загиблих на Чернігівщині воїнів у період з 1941 до 1943 рр. Виявив і уточнив імена 20468 загиблих захисників і визволителів краю. Більше 1000 безвісти зниклим повернув ім’я.

4. Богун Іван (? –1664) – український військовий і державний діяч, відомий козацький полководець, полковник Подільський, згодом – Кальницький (Вінницький), Паволоцький, соратник гетьмана Б.Хмельницького.

З початком Визвольної війни українського народу став одним з подвижників гетьмана Б.Хмельницького. Як талановитий полководець вперше проявив себе у боях під Вінницею в 1651 році, де здобув перемогу. Згодом, як наказний гетьман виводив козаків з оточення у битві під Берестечком (1651), війська на чолі з І. Богуном здобули перемогу під Монастирищем (1653), брали участь у Молдавському поході (1653).

Противник укладання Переяславської угоди з Московією (1654), очолив антимосковську старшинську опозицію.

Під час походу польського короля Яна ІІ Казимира на Лівобережну Україну був розстріляний під Новгород-Сіверським 17 лютого 1664 року там же і похований.

5. Небаба Мартин (кінець ХVІ ст. – 1651) – військовий діяч часів гетьмана Богдана Хмельницького, полковник Чернігівський.

У травні 1648 року очолив повстання проти польської шляхти на Чернігово-Сіверщині. Став організатором і першим полковником Борзнянського полку, а з початку 1649 року – полковник Чернігівський, наказний гетьман лівобережних полків. Виступив проти укладення Зборівського мирного договору (1649). Деякий час командував українськими військами на території Білорусії.

Загинув у бою з військами литовського гетьмана Яна Радзивила, у липні 1651 року поблизу Ріпок. Про його небувалий героїзм ходили легенди, які потрапили і в поему Ліни Костенко «Берестечко».

6. Колоскови Олександр Іванович та Юрій Олександрович

3 квітня 1902 року в Чернігові народився Олександр Іванович Колосков. Пройшовши навчання в Чернігівському реальному училищі і здобувши вищу освіту, працював головним інженером Корюківського цукрового заводу. В кінці 1930-х років переїхав до Москви.

Під час Великої Вітчизняної війни за вирішення в найкоротший термін питання забезпечення газоподібною сумішшю аеростатів протиавіаційного загородження Колосков О. І. у 1943 році отримав Державну премію СРСР.

В післявоєнні роки під керівництвом О. І. Колоскова була розроблена система електрохімічної регенерації повітря, яка і сьогодні широко застосовується підводним флотом (в 1965 році О. І. Колосков був удостоєний Ленінської премії). Адмірал флоту С. Р. Горшков називав розроблену нашим земляком систему другим за значущістю, після атомної енергетики, винаходом для флоту.

Помер Олександр Іванович в Москві у 1972 році.

Син Олександра Івановича - Юрій, який народився 3 листопада 1924 року в Чернігові на Лісковиці, також був талановитим ученим в галузі ракетобудування. З 1946 року працював під керівництвом С. П. Корольова і згодом став головним провідним конструктором ракетних і космічних систем Центрального конструкторського бюро машинобудування. За свою роботу пов’язану з розробкою ракети-носія «Протон» в 1970 році нагороджений Державною премією СРСР.

Помер Юрій Олександрович у 1980 році і похований на Ваганьковському кладовищі в Москві.

7. Вулиця Святославська

Князь Святовлав Ярославич (1027 – 1076) – князь володимиро-волинський (до 1054), чернігівський (1054–1073), великий князь київський (1073–1076). Син Ярослава Мудрого, засновник чернігівської князівської династії. Фундатор будівництва Печерської церкви у Києві.

Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році отримав Чернігів. Разом з братами – київським князем Ізяславом та переяславським князем Всеволодом утворив триумвірат, який зберігався до 1073 року. У 1068 році Святослав розбив половців під Сновськом. Заснував Єлецький чоловічий монастир у Чернігові. Всіляко сприяв Антонію Печерському у розбудові Іллінського печерного чоловічого монастиря. 

Похований в Спасо-Преображенському соборі у Чернігові.

8. Сурабко Григорій Миколайович (1948–1998) – заслужений майстер спорту, абсолютний чемпіон світу 1976 року, абсолютний чемпіон СРСР 1977 року. Тренер національної збірної команди України та збірної команди Військово-повітряних Сил України (1986 – 1998).

Григорій Сурабко народився, жив і тренувався в Чернігові, навчався в 19-й школі.

Його шлях у великий спорт – як і у багатьох парашутистів. Мріяв стати льотчиком. Ще, будучи учнем Чернігівської середньої школи № 19 прийшов у авіаспортклуб ДОСААФ. 4 березня 1968 року в Чернігівському авіаспотрклубе ДОСААФ народився новий парашутист - Григорій Сурабко, чиє ім’я тепер придбало світову популярність.

Коли прийшов час йти на службу до лав Радянської Армії, Григорій попросив, щоб його направили в повітряно-десантні війська. Прохання юнаки задовольнили, адже на його рахунку було майже 200 стрибків. В армії він тренувався у відомих майстрів спорту: спочатку у Василя Оканіна, після у Бориса Прохорова. Повернувся в свій рідний клуб уже майстром спорту СРСР.

Незабаром Сурабко домігся свого першого спортивного успіху – посів третє місце в республіці. У 1974 році спортсмен став членом збірної команди країни, абсолютним чемпіоном ДОСААФ, призером міжнародних змагань в Болгарії, Чехословаччини. А через два роки - абсолютним чемпіоном першості соціалістичних країн.

На Чемпіонаті світу з парашутного спорту в 1976 року (Італія) завоював звання Чемпіона світу. У цьому ж році йому було присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР з парашутного спорту. У 1977 році Григорій Миколайович став абсолютним чемпіоном СРСР. З 1986 по 1998 рік працював тренером збірної України та збірної ВВС Україна з парашутного спорту. Виконав 8055 стрибків з парашутом. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Трагічно загинув в авіакатастрофі 25 липня 1998, перебуваючи в якості пасажира на борту Як-18Т.

9-10. Бжеський Роман Степанович (1897–1982) – громадсько-політичний діяч, публіцист, історик. Народився 23.03.1897 р. у Чернігові в родині службовця. Навчався у Чернігівській гімназії.

Брав участь у «Самостійницькому Братстві» – молодіжному революційному гуртку, створеному в роки Першої світової війни. Активний учасник Визвольних змагань 1917–1921 рр. У 1920 р. оселився у Кременці на Волині, що на тоді входила до складу Польщі. Займався журналістикою та книготоргівлею. За організацію підпільних учнівських гуртків був неодноразово заарештований і ув’язнений. Під час Другої світової війни у 1939–1941 рр. мешкав у Кракові, у 1941–1943 рр. працював у редакції газети Волинь, у 1943 р. виїхав до Праги. Згодом перебував у таборах для переміщених осіб на території Західної Німеччини, а в 1950 р. перебрався до США, де займався переважно журналістикою. Під псевдонімом Роман Млиновецький надрукував «Нариси з історії українських змагань 1917–1918 рр.», у 2014 р. перевидані в Україні.

Помер 4.04.1982 р. і похований у м. Бавнд-Брук, штат Нью-Джерсі (США).

11. Вулиця Козацька

Чернігів був одним із центрів формування Української козацької держави (Гетьманщини). На території нашого краю розташовувалися обидві столиці держави (Батурин, Глухів). Чернігів був центром однойменного полку – військово-адміністративної одиниці.

12. Руденко Сергій Гнатович ( 20.10.1904 - 10.07.1990)

Народився 7 (20) жовтня 1904 року в селищі Короп (нині - селище міського типу Чернігівської обл.) в сім’ї шевця. У Червоній Армії з 1923 року. У 1926 році закінчив військово-теоретичну школу льотчиків в Ленінграді, в 1927 році – 1-шу військову школу льотчиків в Качі, в 1932 році – командний факультет Військово-повітряної академії імені професора М.Е.Жуковського.

З червня 1941 року перебував на різних командних посадах. З жовтня 1942 року і до кінця війни командувач 16-ї повітряної армії. Проявив високі організаторські здібності у Сталінградській і Курській битвах, Білоруській, Варшавсько-Познанській, Східно-Померанській і Берлінській операціях,.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 серпня 1944 року генерал-полковнику авіації Руденку Сергію Гнатовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни С. В. Руденко – на відповідальних посадах у ВПС СРСР. З лютого 1958 року – перший заступник Головнокомандувача ВПС СРСР. З травня 1968 року – начальник Військово-повітряної академії імені Ю. А. Гагаріна, професор (1972).

Почесний громадянин Чернігова з 1983 року.

Жив у Москві. Помер 10 липня 1990 року. Похований на Новодівичому кладовищі в Москві.

Нагороджений 6 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції), 4 орденами Червоного Прапора,  2 орденами Суворова 1-го ступеня, орденами Кутузова 1-го ступеня), Суворова 2-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, багатьма медалями СРСР, іноземними орденами і медалями.

13. Будник Василь Сергійович (1913–2007) – конструктор ракетної і ракетно-космічної техніки, доктор технічних наук (1960), академік НАН України (1967), заслужений діяч науки УРСР (1983), Герой Соціалістичної Праці (1959), лауреат Ленінської премії (1960). Брав участь у створенні та організації серійного виробництва перших радянських балістичних ракет. Професор Дніпропетровського університету.

Народився у м. Семенівка Чернігівської області. У 1940 році закінчив Московський авіаційний інститут за спеціальністю інженер-механік із озброєння літаків. Працював інженером-конструктором у КБ С. Іллюшина над доозброєнням літака-штурмовика Іл-2. Член комісії з вивчення німецької ракетної техніки. З 1951 року – головний конструктор заводу № 586 у Дніпропетровську (виготовляли серійні ракети). У 1954–1971 роках – перший заступник головного конструктора КБ «Південне» М. Янгеля. 

Похований у м. Дніпропетровськ.

14. Карасьов Олександр Микитович (30.08.1916 – 14.03.1991)

Народився 30 серпня 1916 року в м. Владикавказі. У Червоній Армії з 1937 року. На п’ятий день Великої Вітчизняної війни на Південному фронті А. М. Карасьов вступив у перший бій з ворогом.

З липня 1942-го – у боях під Сталінградом, де відзначився, збивши 6 серпня два літаки противника. За тим у складі полку Карасьов здійснив 120 бойових вильотів, провів 35 повітряних боїв, особисто збив 6 літаків ворога.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1943 року гвардії старшому лейтенанту Карасьову Олександру Микитовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

7 квітня 1944 року в Кримському небі майору Карасьову А. М. довелося вступити в бій проти п’яти «мессершміттів». Один літак він знищив, а інший підбив. Але сам був збитий і в несвідомому стані опинився в полоні у ворога. Він здійснив три втечі і був визначений в табір для військовополонених в Австрії. 8 травня 1945 року табір звільнили радянські війська.

Після повернення в СРСР, у лютому 1958 року полковнику Карасьову А. М. присвоєно звання «генерал-майор авіації». У вересні 1959 року він закінчив Військову академію Генерального штабу. Призначений начальником Ворошиловградського ВАУЛ. Після його закриття в 1960 році переведений начальником штабу Чернігівського військового авіаційного училища. З 1968 року генерал-майор авіації Карасьов А. Н. - в запасі.

Помер 14 березня 1991 року. Похований у Чернігові на Яцевському кладовищі.

Нагороджений трьома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями.

У Чернігові, на будинку де жив Герой, встановлена меморіальна дошка.

15. Сморчков Микита Іванович (30.04.1916 – 7.09.2002)

Народився 30 квітня 1916 року в Білорусі в сім’ї селянина. 1935 року після закінчення льотно-планерної школи направлений інструктором-планеристом в місто Рибинськ, де п’ять років навчав молодь машинобудівного заводу польотам на планері. Самостійно освоїв польоти на літаку У-2. Закінчив Вищу льотно-планерну школу в Коктебелі (Крим) і був призначений начальником планерної школи аероклубу.

Навесні 1940 року призваний в Червону Армію - готує льотчиків на бомбардувальники СБ.

22 червня 1941 року М. І. Сморчков призначений командиром ланки бомбардувальників. На Калінінському фронті здійснив 16 нічних бойових вильотів на літаку Р-5. Самостійно освоїв літак-штурмовик Іл-2 та в якості інструктора підготував 40 льотчиків.

Учасник битви на Курській дузі, Корсунь-Шевченківської та Яссо-Кишинівської операцій.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 року гвардії капітану Сморчкову Микиті Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Він брав участь у боях на території Румунії, Югославії, Угорщині. До переможного травня 1945 року на його рахунку було 196 успішних бойових вильотів.

З 1947 року жив в Чернігові. Працював: заступником директора залізничного училища, директором кондитерської фабрики, заступником голови Чернігівського міськвиконкому, директором овочесушильного заводу і заводу харчових концентратів.

Вів велику громадську і військово-патріотичну роботу серед трудящих.

Помер 7 вересня 2002 року. Похований у Чернігові на Яцевському кладовищі.

Нагороджений орденом Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, трьома орденами Червоного Прапора, медалями, югославським орденом «Партизанська зірка» II ступеня.

16. Вулиця Олександрівська

Олександрівка. Хутір (стара назва Глинський) на північній околиці Чернігова. Виник в середині 1890-х рр. У 1896 році тут налічувалося 2 двори. У 1999 році село Олександрівка приєднано до міста.

17. Ніс Степан Данилович (7 травня 1829 с. Понори, Конотопський повіт – 28 грудня 1900 м. Городня, Чернігівщина)  – український фольклорист, етнограф, лікар, громадсько-політичний діяч .

Народився в родині здрібнілих панів, що мала кількох кріпаків, володіла сотнею десятин землі, ставком та левадами з гаями. Родина С. Носа мала глибоке козацьке коріння. Прадід Григорій Антонович був запорожцем

Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету. Протягом студентства (1852–1854) займався записом пісень, переказів, діалектів. У 1854 році С. Ніс закінчив навчання і у грудні того ж року розпочав службу ординатором у військовому шпиталі Таганрогу. Згодом переселяється до Харкова і складає іспити на звання повітового лікаря, після чого отримує призначення оператором Чернігівської лікарської управи.

У Чернігові Степан Ніс зустрів багато відомих діячів науки і культури: Леоніда Глібова, Опанаса Марковича, Олександра Лазаревського. Квартира С. Носа слугувала не тільки для відновлення народних звичаїв і поширення народної культури серед жителів Чернігова. У «Чернігівських губернських відомостях» він друкує свої етнографічні нариси, зокрема варто згадати його статтю «Село Поноры Конотопского уезда», де автор подав місцеві народні перекази. Користуючись своїми численними поїздками, Степан Ніс поповнював свої багаті етнографічні й фольклорні зібрання.

Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 року заборонив друкування духовних та популярних україномовних освітніх книг, також заборонявся український театр, була закрита газета «Чернігівський листок». Адміністративних репресій зазнали відомі українські діячі, серед яких О. Кониський, П. Чубинський, П. Єфименко, В. Лобода,  С. Ніс.

Степан Ніс був висланий на північ, в місто Білозерськ. Там він пробув до липня 1872 року, коли дістав дозвіл повернутися додому.

У 1876 році С. Ніс вступає на службу і отримує місце повітового лікаря в Ярославлі (Росія), а через два роки переїжджає до Вітебської губернії (Біларусь) і, нарешті, 1882 виходить у відставку, одружується і повертається з вимушеної еміграції в Україну.

Повернувся С. Ніс додому в червні 1886, жив у Чернігові, займався лікарською практикою. З 1891 працював міським лікарем у м. Городні, до самої смерті мешкаючи в цьому місті.

Збірки пісень: «Пісні, казки, сцени з народного побуту» (1851−1878), «Пісні весільні, веснянки, побутові тощо» (1853−1893), «Народні пісні» (1857−1886); фольклорно-етнографічні записи: «Етнографічні матеріали про мову, побут, одяг, обряди, весілля, господарство, легенди» (1852−1864), «Етнографічні матеріали (народні звичаї, повір’я, народний побут, матеріальна культура)» (1854−1855), «Етнографічні матеріали про народні погляди на хвороби, умови життя, народну медицину» (1863−1872); дослідження з народної медицини: «Про хвороби і як їм запомогти» (1874), «Ліки своєнародні, з домашнього обиходу і в картинах життя» (1875), «У всякого народа − своя природа» (1888). художня проза: «Про Конотіп», «Данько Грабина» (1872−1876), «Конотопская старина по устному преданию» тощо.

Крім того, він передав Південно-Західному відділу свої зібрання старовинного одягу, зброї, а також дуже багаті етнографічні записи.

18. Кочур Григорій Порфирович (1908–1994) – видатний перекладач, поет, громадський діяч, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1995), літературознавець. Володів 31-ю мовою.

Народився у с. Феськівка Менського р-ну Чернігівської обл. Навчався у Київському інституті народної освіти. Викладав у Вінницькому та Полтавському педінститутах.  

Після закінчення Другої світової війни за звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі заарештований каральними органами радянської влади і відбував покарання у системі ГУЛАГ.

Згодом, мешкав у Ірпені. Його оселя, яка отримала назву «Ірпінський університет» стала центром, де збиралася опозиційна налаштована творча інтелігенція. Г. Кочур – ключова фігура національно-культурного відродження у 60-х роках. Був серед тих, хто підписав «Лист 139-ти» (1968) з вимогою припинити політичні переслідування.

Помер у 1994 році. Похований в Ірпені.

19. Марков Михайло Єгорович (1760–1819) – педагог та історик. Освіту здобув у навчальних закладах Петербурга. У 1777–1789 рр. перебував на військовій службі. Згодом обіймав різні посади у місцевих органах влади у Петербурзі, Новгороді-Сіверському та Чернігові. Протягом 1799–1804 рр. – директор народних училищ Малоросійської губернії, центром якої був Чернігів, з 1805 р. – перший директор щойно створеної Чернігівської чоловічої гімназії. Автор близько 25 праць з історії Чернігово-Сіверщини, значна частина яких залишилась у рукописах. Особливий інтерес становлять його дослідження «О городах и селениях в Черниговской губернии, упомянутых в Нестеровой летописи и продолжении оной до 1206 года» (1815) и «О достопамятностях Чернигова» (1816).

20. Вулиця Масанівська

Масани вперше згадуються в подимному реєстрі 1638 року (13 «димів»). Поселення виникло незадовго перед тим, коли в середині 1630-х років осадчі чернігівського старости Мартина Калиновського заснували Жолвинку, Масани, Півці, Свинь, Бобровицю, Сядричі, Полуботків, Лопатин, Коти, Уланів. За описом ХVІІІ ст., містилося «по правой стороне столбовой изъ Чернигова на Любечъ дороги».

Вірогідно, назва походить від прізвища Масан. Зокрема, бурмістр чернігівський Ілля Юрійович Масановець (1660, 1666) міг бути сином Юрія Масана, вірогідного засновника поселення.

У грудні 1973 року село Масани (640 мешканців) включено до меж Чернігова.

21. Кузьменко Григорій Павлович (15.01.1919 - 30.01.1990)

Народився 15 січня 1919 року в с. Савин Козелецького р-ну Чернігівської обл. в сім’ї селянина. Працював у колгоспі. З 1936 року жив у Києві, де працював бригадиром арматурників «Укрцивільбуду».

У 1939 році призваний до Червоної Армії. У боях Великої Вітчизняної війни з 1941 року. Воював на Південно-Західному, Степовому і 2-му Українському фронтах.

У ніч на 1 жовтня 1943 року наші підрозділи, в тому числі і 8-я батарея, до складу якої входив сержант Кузьменко, отримали наказ форсувати Дніпро. Кузьменко Г. П. вів прицільний гарматний вогонь по фашистах – були зруйновані три ворожих бліндажі та знищені кілька кулеметних точок. Через кілька днів бій за плацдарм прийняв більш запеклий характер. Гітлерівці кинули проти них танки і авіацію. Але це не злякало батарейців. На відстані 200-300 метрів вони в упор розстрілювали ворожі танки.  Два з них особисто підбив Кузьменко. У розпал бою він був важко поранений. Однак гармату не залишив і, стікаючи кров’ю, продовжував керувати боєм.             

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1943 року гвардії сержантові Григорію Павловичу Кузьменко присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 
     У 1946 році Кузьменко Г.П. демобілізувався. У 1950 році закінчив училище МВС, в 1958 році – курси удосконалення офіцерського складу. До 1968 року служив в органах МВС на різних посадах. Полковник у відставці Р. П. Кузьменко жив у Чернігові.
     Нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.

22. Ганжа Марк Миронович – підполковник Армії УНР.

Народився 19 січня 1889 року у Чернігові. Закінчив 8-класну Чернігівську гімназію, Оранієнбаумську кулеметну школу (1915), Гренадерську офіцерську школу (1917), телеграфно-телефонні курси штабу 32-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був 5 разів поранений та 3 рази контужений. З грудня 1917 року – старшина Київського автопанцерного дивізіону. Останнє звання у російській армії – штабс-капітан.

У 1918 закінчив Інструкторську школу старшин. З 28.08.1918 – начальник зв’язку 20-го пішого Радомисльського полку Армії Української Держави, згодом – Дієвої армії УНР. З 15.02.1919 – командир куреня цього ж полку. У подальшому – командир кулеметної сотні 3-го куреня 16-го пішого загону. З 19.05.1919 – командир кулеметної сотні 8-го Чорноморського полку 3-ї (згодом – Залізної) дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1920 року служив у 5-й стрілецькій бригаді Армії УНР. З травня 1920 – командир 28-го стрілецького Чорноморського куреня 9-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії. З червня 1920 – командир Кулеметного куреня 9-ї бригади 3-ї Залізної дивізії. З 04.01.1921 – командир кулеметної сотні та помічник командира 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

Разом з армією УНР інтернований до Польщі, де перебував зі своєю дивізією у таборі у м. Каліш. Там він брав активну участь у діяльності культурно-освітнього відділу, зокрема грав акторські ролі у виставах місцевого театру.

У 1920-х роках жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

23-24. Боднарук Любомир Мирославович (1938–2009) – відомий український хормейстер, організатор та багатолітній керівник Камерного хору імені Дмитра Бортнянського. Почесний громадянин Чернігова.

25–26. Шевелів Борис Михайлович (1893–1938) – педагог, історик і літературознавець. Народився 21.03.1893 р. у Чернігові. Закінчив Чернігівську гімназію та Київський університет. Викладав у Чернігівському інституті народної освіти. Працював у Чернігівському історичному музеї. Автор численних студій з історії суспільно-політичних рухів ХІХ – початку ХХ ст. та літературного краєзнавства. Один з перших дослідників життя та діяльності Л. Глібова і М. Коцюбинського. У 1921, 1930 та 1938 рр. був заарештований за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності». У квітні 1938 р. засуджений до смерті й невдовзі страчений.

27. Ганцов Всеволод Михайлович (1892–1979) – видатний учений-мовознавець. Народився 25.11 (7.12).1892 р. у Чернігові. Навчався у Чернігівській гімназії, Колегії Павла Галагана у Києві, Петербурзькому університеті. Співробітник Української Академії наук у 1920–1929 рр. Досліджував, зокрема, північноукраїнську говірку, поширену на Чернігово-Сіверщині. У 1929 р. був заарештований за звинуваченням у приналежності до так званної «Спілки визволення України». За вироком суду 8 років перебував в ув’язненні і ще 8 років у виправно-трудових таборах. Вийшов на волю у 1946 р., але у 1949 р. був знову заарештований і невдовзі висланий в адміністративному порядку до Сибіру. Восени 1956 р. повернувся до Чернігова і відновив колишні наукові зв’язки. Помер у 1979 р. і похований у Чернігові.

28-29. Мезенцев Юрій Борисович (1928–1964) – конструктор двигунів міжконтинентальних та космічних ракет, на його честь названо кратер на Місяці. Чернігівець. Закінчив середню школу № 8.

30. Башкіров Віктор Андрійович ( 27.11.1920 – 27.07.1991)

Народився 27 листопада 1920 року в селищі Оргтруд Камешковський р-ну Володимирської обл. в родині робітника. Працював токарем на володимирському заводі. З 1938 року навчався на робітфаку і в аероклубі. У 1940 році призваний в ряди Червоної Армії. У 1941 році закінчив Сталінградську військову авіаційну школу пілотів. У боях Великої Вітчизняної війни з вересня 1941 року.

Воював на Західному, Центральному і 1-му Білоруському фронтах. Особливо відзначився в боях на Курській дузі влітку 1943 року. До грудня 1943 року капітан    В. А. Башкіров здійснив 233 бойових вильоти, у 31 повітряному бою збив 14 літаків противника. 
     Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 лютого 1944 року капітану Віктору Андрійовичу Башкірову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після Великої Вітчизняної війни продовжував службу у Військово-повітряних силах СРСР. З 1960 року полковник В. А. Башкіров - в запасі.

Жив у Чернігові. Будучи заступником голови Чернігівського обласного комітету ДТСААФ, вів велику громадську роботу по вихованню молоді.

Почесний громадянин міста Чернігова з 1986 року.

Помер 27 липня 1991 року. Похований у Чернігові на Яцевському кладовищі.

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями.

У Чернігові, на будинку де жив Герой, встановлена меморіальна дошка.

31-32. Граф Василь Дунін-Борковський (1640? -4 березня 1702) – козацький політичний діяч; сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672–1685), генеральний обозний (1685–1702). У 1687 році (один тиждень) був наказним гетьманом до обрання постійного. Відомий своєю меценатською діяльністю і участю у змовах проти гетьманів Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича.

У 1675 році на кошти Василя Андрійовича відреставровані Черні­гівський Спасо-Преображенський собор, Єлецький монастир, оз­доблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П’ятницький монастир у Чернігові, пошкоджений під час повстання 1668 року, відновлений теж на його кошти. Полковник відомий і іншими церковними численними пожертвами.

33. Полторацький Павло Петрович (1869–1941) – після закінчення університету працював земським лікарем у селах Чернігівської губернії, У 1905 році брав участь у російсько-японській війні. У 1915 році придбав будинок у Чернігові на вул. Шосейній (зараз проспект Миру, 74), де жив і працював до своєї смерті у червні 1941 року.

34. Радченко Вячеслав Якович (1913–1984) – хімік, керівник виробництва, лауреат Державної премії СРСР (1950).

Народився у місті Шостка Чернігівської губернії (нині Сумська область). Закінчив Шосткинський хіміко-технологічний технікум. Учасник Другої світової війни.

З 1956 по 1969 рр. – директор Чернігівського заводу синтетичного волокна (з 1969 року – комбінат хімічного волокна). В. Радченко – перший директор чернігівського велетня хімічної промисловості. За роки його директорства було створено міцну соціальну базу: побудовано 33 житлові будинки, робітничі гуртожитки, 5 дитячих комбінатів, Палац культури, дитячий табір відпочинку, воднолижну базу на Десні. Чимало було зроблено для розвитку міста: за кошти підприємства побудували першу чергу обласної лікарні, частково профінансували будівництво телевежі, були прокладені тролейбусні лінії, відкрилося технологічне училище, створена філія Київського політехнічного інституту.

Помер у 1984 році. Похований у Чернігові.

35. Самійленко Олександр Степанович (1950–1977) – український поет. Народився 19.12.1950 р. у Ніжині у родині вчителів, яка згодом переїхала до Чернігова. Навчався у Ніжинському педагогічному інституті ім. М. В. Гоголя, з якого був виключений у 1972 р. за поширення самвидаву і «крамольні» поезії. Через рік закінчив інститут і одержав диплом. Працював на посаді коректора в редакції газети «Деснянська правда». Загинув за нез’ясованих обставин 2.07.1977 р. і похований у Чернігові. Друкував свої поезії у періодичних виданнях Чернігова, Ніжина і Києва. Збірник вибраних творів О. Самійленка нещодавно було видано в Чернігові.

 

36. Бакуринський Олексій Олександрович (1869–1919) – громадський діяч. Народився у старовинній дворянській родині, яка походила з показаченої у середині ХVІІ ст. дрібної шляхти. Закінчив Петровську сільськогосподарську академію під Москвою. Активний діяч Городнянського та Чернігівського повітового земства. У 1914–1917 рр. – голова Чернігівської губернської земської управи. Один з фундаторів Чернігівського народного університету, заснованого наприкінці 1918 р. Заарештований Чернігівською губЧК і розстріляний в ніч на 1 серпня 1919 р. в «порядке красного террора».

37-38. Андрій Мовчан 

Народився 17 січня 1980 року в с. Великі Осняки Ріпкинського р-ну Чернігівської обл. Після служби в армії, закінчив у 2001 році Київське професійно-технічне училище № 17 за фахом помічник машиніста електропоїзда.

З 2001 року працював за фахом у моторовагонному депо Фастів. У 2002–2007  роках навчався в Київському інституті залізничного транспорту. Після залізниці працював у Національному театрі ім. І. Франка майстром сцени.

Був волонтером на Майдані. Загинув 20 лютого 2014 року від кульового поранення.

22 лютого тіло Андрія привозили до Чернігова на Красну площу, аби люди під час віче могли попрощатися з героєм, вшанувати його пам’ять. Поховали Андрія Мовчана 23 лютого 2014 року у рідному селі.

Герой України (посмертно).

39. Василь Прохорський

Народився 4 травня 1980 року в с. Щуча Гребля Бахмацького р-ну Чернігівської обл. Закінчив Дмитрівську середню школу. Працював в органах МВС України, після звільнення – в охоронній фірмі у Києві. Займався спортом.

Активний учасник Революції гідності. Перевагу надавав волонтерській роботі у медичній службі. Загинув 18 лютого 2014 року, допомагаючи медикам, від кулі снайпера у потилицю, яка пройшла навиліт. Поховано Василя Прохорського 23 лютого у смт. Дмитрівка на Алеї Слави.

Герой України (посмертно).

40. Вулиця Олегове Поле

Олегове Поле – місцевість у Чернігові. Вперше згадується у «Повісті минулих літ» під 1148 роком. На початку ХХ ст. звичайне поле, що починалося біля Троїцько-Іллінського монастиря та йшло до міського кладовища і річки Білоус.

41. Дрозд Володимир Григорович (1939–2003) – видатний письменник, автор художнього літопису чернігівського краю «Листя землі». Лауреат Шевченківської премії. Родом із села Петрушин під Черніговом. Працював у чернігівській пресі.

42. Луговський Борис Львович (1898–1937) – історик, етнограф, музейний працівник. Народився 24 (12).05.1898 р. у Тобольську в родині літератора – вихідця з України. Дитячі роки пройшли у Чернігові. Закінчив Чернігівське реальне училище. Навчався у Петроградському політехнічному інституті, Київському університеті й Чернігівському інституті народної освіти. Працював у Чернігівському історичному музеї. Один з фундаторів Чернігівського наукового товариства. Досліджував традиційну народну культуру Чернігово-Сіверщини. Автор численних публікацій з фольклористики й етнографії регіону. Заарештований у серпні 1937 р. за звинуваченням у «націоналістичній контрреволюційній діяльності» й помер у Чернігівській в’язниці у жовтні 1937 р.

43. Уманець Федір Михайлович (1841–1917) – громадський діяч та історик. Народився 21.02 (5.03) 1841 р. у с. Янівка Глухівського повіту Чернігівської губернії у дворянській родині козацько-старшинського походження. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті. Голова Глухівської земської управи у 1887–1896 рр., голова Чернігівської губернської земської управи у 1896–1901 рр. Автор грунтових наукових праць з історії України, Росії та Польщі, зокрема монографії «Гетьман Мазепа» (СПб., 1897), в якій діяльність гетьмана висвітлена з державницьких позицій. Помер у 1917 р. у Глухові.

44. Вулиця Яцівська

Яцево – село на східній околиці Чернігова. Під час Другої світової війни і окупації міста окупанти організували табір для військовополонених та місце, де розстрілювали цивільне населення. Під час повстання в таборі село було частково спалене. Нині – включене до меж Чернігова.

45. Рашевський Іван Григорович (27 січня 1849, Чугуїв – 21 липня 1921) –український маляр, скульптор, критик, колекціонер, громадський та культурний діяч.

У його родини в селі Осняки на Чернігівщині був маєток. 1873 року закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира, поїхав до Санкт-Петербурга – вступив до Академії мистецтв вільним слухачем. Вчителем з фаху був художник-пейзажист та академік Лев Феліксович Лагоріо; в цьому часі Рашевський відвідує Париж. 1875 року полишає Академію та повертається до Чернігова.

В 1876–1879 роках – член Чернігівської земської управи, також працює мировим суддею. Брав активну участь у численних виставках в Києві, Петербурзі, Чернігові. Займався колекціонуванням, у його зібранні знаходились полотна І. Рєпіна, М. Жука, В. Сурікова, а також посуд та вишивка.

У 1908 році Рашевський вирушив на відпочинок за кордон, а свій маршрут від Чорного моря до Греції відобразив у картинах, створених під час подорожі: «Босфор» (1908), «В’язниця Сократа» (1908).

1912 року стає зберігачем, згодом – директором Чернігівського музею українських старожитностей В. В. Тарновського.

В останні роки життя працював над затвердженим проектом пам’ятника Кобзарю в Чернігові.

Багато творів Рашевського загинули під час війни 1941–1945, деякі зберігаються у Національному художньому музеї України, Київському музеї Т. Г. Шевченка та у чернігівських музеях і приватних колекціях. Відомі картини Рашевського: «По Десні» (1889), «Десна», «До іспиту», «Ставок у саду» (1892), «В селянській хаті», «На Спаса» (1900), скульптури – портретна скульптура музиканта Длуського (1889), «Поприщин» (1892), проекти пам’ятника Т. Шевченкові (1921).

46-47. 1-й провулок Воскресенський та 2-й провулок Воскресенський

Наразі в м. Чернігові існує вулиця Муринсона з двома провулками (1-й провулок Муринсона та 2-й провулок Муринсона). Враховуючи пропозиції членів Комісії з упорядкування найменувань вулиць м. Чернігова щодо повернення історичної назви вулиці Муринсона – вулиця Воскресенська, доцільно та логічно перейменувати 1-й провулок Муринсона та 2-й провулок Муринсона на 1-й провулок Воскресенський та 2-й провулок Воскресенський відповідно.

48. Федоренко Павло Костянтинович (1880–1962) – педагог, історик, архівіст. Народився 30.10.1850 р. у м. Ямпіль Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Київський університет. У 1916 р. почав викладати у щойно створеному Чернігівському учительському інституті, згодом перетвореному у Чернігівський інститут народної освіти. Водночас працював у Чернігівському краєвому історичному архіві. Активний діяч Чернігівського наукового товариства, один з ініціаторів створення Чернігівського інституту краєзнавства. Автор численних праць з історії Чернігово-Сіверщини. Був заарештований у 1930, 1934 і 1938 рр. Згідно з вироком Особливої Наради при НКВС СРСР висланий на п’ять років на північ Казахстану, але в Україну повернувся тільки у 1945 р. Працював у Конотопському учительському інституті, музейних закладах Києва та Корсуня-Шевченківського. Помер 5.02.1962 р. у Києві.

49-51. Хижняков Василь Михайлович (1842–1917) – член Чернігівської повітової земської управи, гласний міської думи, міський голова Чернігова, голова губернської земської управи.

Народився у Києві в дворянській родині. Закінчив Київський університет. Працював викладачем у Чернігівській чоловічій гімназії (1866–1879), викладаючи спочатку латину, а потім російську словесність.

У 1870 році він був обраний на чотири роки гласним новоствореної Чернігівської міської думи. В 1873 році був обраний членом міської управи та заступником міського голови, однак Міністерство внутрішніх справ не затвердило його на цій посаді, оскільки він перебував у штаті Чернігівської гімназії. Втім, за клопотанням думи йому було дозволено працювати у міській управі на громадських засадах.

У 1875 році В. М. Хижняков залишив педагогічну ниву і був повторно обраний гласним Чернігівської думи та міським головою, обов’язки якого виконував протягом наступних 12 років. Водночас його обирають від Чернігова гласним чернігівських повітового та губернського земських зібрань на п’яте триріччя (1877–1879) та сьоме триріччя (1883–1885).

Під час головування В. Хижняковим міською управою в Чернігові почалося брукування вулиць, з’явилися перший водопровід, електростанція та пожежна команда.

18 грудня 1886 року переважною більшістю голосів гласних Чернігівського губернського земського зібрання він був обраний головою губернської земської управи. Того ж таки дня його обрали членом губернської училищної ради та попечительської ради Чернігівської жіночої гімназії.

За цих обставин В. М. Хижняков змушений був 1 лютого 1887 р1оку. скласти обов’язки міського голови та звання гласного думи. Проте невдовзі після введення в дію Міського положення 1892 року він повернувся до складу міської думи і перебував гласним до 1901 року, беручи діяльну участь у водогінній, училищній та інших комісіях.

На чолі Чернігівської губернської земської управи він перебував три строки і залишив посаду голови 30 січня 1896 року, відмовившись виставити свою кандидатуру на чергових виборах «за станом здоров'я».

Останні роки життя В. М. Хижняков здебільшого жив у придбаному ним невеликому маєтку в селі Кезі Чернігівського повіту, але від земських і міських справ не відійшов, залишаючись земським повітовим та губернським гласним, а також гласним міської думи.

Помер 28 лютого 1917 року. Похований на міському кладовищі.

У липні 1917 року прах було перенесено у село Кезі Чернігівського повіту (нині с. Павлівка Чернігівського р-ну).

52. Верзілов Аркадій Васильович (8 грудня 1867, с. Ковчин Чернігівського повіту і губернії (нині - Куліківський район) - 14 липня 1931, м. Чернігів) - дослідник проблем середньовіччя, краєзнавства, архівіст, педагог, громадсько-політичний діяч.

З сім’ї службовця. Закінчив Чернігівську класичну гімназію, історіко-філологічний факультет університету св. Володимира. Під керівництвом В. Б. Антоновича брав участь в археологічних розкопках у Чернігові. По закінченні університету працював у Київському ЦАДА.

З 1893 жив у Чернігові, був членом Чернігівської громади, секретарем міської думи, обирався міським головою (1906, 1909, 1913 та 1918).

З листопада 1900 став членом Чернігівської губернської ученої архівної комісії. В 1917 очолив І-у Українську гімназію. В 1919–1922 читав історію України в учбових закладах Єлисаветграда (нині - Кіровоград) та Чернігова. У 20-ті роки він був співробітником історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук, членом Комісії районного дослідження Північної України.

Вийшовши на пенсію в 1928, викладав історію й економіку краю у технікумі землевпорядкування.

Помер від раку у Чернігові.

Наукові праці: Очерки торговли Южной России 1480–1569.- Чернігів. 1898; Наукове життя в Чернігові в 1914–1924 // Україна. - 1925. - Кн. 3; Антонович і Костомаров: З споминів // Україна. - 1928. - Кн. 6; Журнали засідань ЧАК // Труды ЧГУАК. - Чернигов, 1903–1915. - Вып. 5-12; Униатские архимандриты в Чернигове // Труды ЧГУАК  - 1903. - Вып.5.

53-54. Опанас Филимонович Шафонський (13 (24) грудня 1740, селище Сосниця, тепер Чернігівської області - 8 квітня (27 березня) 1811, м. Чернігів) – український лікар, історик, громадський діяч, один із засновників епідеміології в Російської імперії, син сосницького сотника Чернігівського полку.

З 1756 вчився за кордоном, в університеті міста Галле здобув ступінь доктора прав, в університеті Лейдена - доктора філософії та в Страсбурзі - доктора медицини (1763).

З 1770 працював у Москві, де першим розпізнав чумну епідемію і разом з Данилом Самойловичем та Касіяном Ягельським брав участь у боротьбі з нею. Видав книжку «Описание о бывшей в Москве язвы и о всех средствах, употребленных для ее прекращения» (1774) та склав медико-топографічний опис Москви.

У 1781 повернувся до Чернігова. Спочатку працював головою карного суду, потім генеральним суддею.

На основі матеріалів, зібраних Дмитром Пащенком, написав у 1784–1786 довідкову працю «Черниговского намесничества топографическое описание» (1851), видану у Києвіпо його смерті. У ній зібрано численні відомості з історії України, природи, господарства, населення, говорів української мови (перша спроба характеристики українських діалектів Чернігівщини), соціально-економічного стану, побуту та здоров’я Лівобережної України другої половині 18 століття.

27 березня 1811 року Опанас Филимонович помер. Поховали його у Чернігові на цвинтарі Воскресенської церкви.

55. Загривний Максим (1893–1931) – український громадський діяч, військовий, учасник Визвольних змагань, поет. Одним iз яскравих борців за незалежну соборну Україну першої третини XX століття, якого навіть більше знають як поета під літературним псевдонімом Максим Грива.

Народився 20 лютого 1893 року у містечку Козел (нині – смт. Михайло-Коцюбинське) Чернігівської області.

Воював на фронті як старшина (офіцер) у чернігівських загонах в лавах Армії Української Народної Республіки, був поранений. Емігрував до Чехословаччини.
В еміграції жив у м. Подєбради i вчився в Українській господарській академії, у 1923 році – студент історико-літературного відділу Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. Навчався в Українському вільному університеті у Празі. 
     М. Загривний входив до керівного складу Леґії українських націоналістів (ЛУН), яка у більшості складалася з вояків із Армії УНР з Наддніпрянщини в еміграції.

Він активно виступав за органiзацiю єдиної соборної нацiоналiстичної органiзацiї.

Як делегат-представник вiд ЛУН М. Загривний у 1929 році у Відні в Австрії на Першому Конгресi Українських Нацiоналiстiв взяв участь у створеннi ОУН. Культурно-освітня комiсiя Конгресу, де він виступив з доповiддю на тему «Лiтература й мистецтво України», також схвалила його проект однорiдної системи трудової школи майбутньої Української держави.

Проте свiй найбiльший внесок у визвольну боротьбу та патрiотичне виховання української молодi в Захiднiй Україні та змiцнення духу українців у вигнанні він зробив насамперед своєю поезією. Максим Грива органiчно належав до знаменитої празької поетичної школи. Їхньою суттєвiшою об’єднавчою рисою була вiра в українську нацiональну духовнiсть, котра мала привести до здобуття державностi, «iдеологiя сильної, «невгнутої» людини, аристократа, державника, войовника, лицаря, архiтекта недосяжно високих надщоденних веж, майстра двосiчного меча».

Він помер у 1931 році у віці тридцяти восьми рокiв в Празi.

Найвідомішим твором чернігівського поета-самостійника є вірш «Нас питають – якого ми роду»:

Нас питають – якого ми роду 
I для кого торуєм шляхи, 
– Та ж то ми на вратах Царгороду 
Залишили донинi цвяхи! 
Та ж то наша долоня шершава 
Так стискала залiзо меча, 
Що нiмiла зухвала Варшава, 
I султан мимоволi мовчав. 
Ми водили в Москву Сигiзмунда, 
А в Полтаву - варязьку рать, 
Ми карали Росiю за Суздаль, 
За Москву – ми ще будем карать.

56. Глинський Володимир Євгенович – полковник Армії УНР.

Походив із дворян Радомської губернії. Народився 30 липня 1874 року у Чернігові. Закінчив 4-класну Люблінську чоловічу гімназію. На військову службу вступив 10.08.1893 однорічником 2-го розряду до 69-го піхотного Рязанського полку (Люблін). Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1897), вийшов підпрапорщиком до 69-го піхотного Рязанського полку. У зв’язку з втратами російської армії на Далекому Сході, 09.10.1904 був відряджений у резерв штабу Манджурської армії. З 29.11.1904 служив у 12-му піхотному Сибірському Барнаульському полку. За бойові заслуги одержав звання штабс-капітана (1905). 18.05.1906 перевівся до 69-го піхотного Рязанського полку, у складі якого у 1914 році вирушив на Першу світову війну. За успіхи у військових справах отримав 10.12.1914  чин підполковника, а 20.10.1916 – звання полковника.

В українській армії з 1918 року. З 15.02.1919 – т. в. о. начальника штабу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР (протягом кількох днів). У подальшому – помічник командира 49-го пішого дієвого полку ім. І. Франка. З 16.03.1919 – командир 50-го пішого дієвого Звягельського полку Дієвої армії УНР. 05.04.1919 був важко контужений під час бою на р. Тетерів.

Восени 1919 року був мобілізований до складу Збройних Сил Півдня Росії на Правобережній Україні. Разом з її частинами на початку 1920 року з району Одеси відступив до Польщі.

У червні 1920 року з частиною інших українців, що перебували в складі білогвардійських формувань, інтернованих у Польщі, перейшов до Армії УНР. З 02.08.1920 – начальник тилу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

Нагороди: ордена Св. Анни 4-й ст. (1906); Св. Станіслава 2-й ст. з мечами (ВП 12.02.1915); Св. Анни 3-й ст. з мечами і бантом (ВП 04.03.1915); Св. Анни 2-й ст. з мечами (ВП 20.04.1915).

57. Онацький Євген Дометійович (1894–1979) – український націоналіст, журналіст і науковець, громадський діяч, член Центральної Ради, провідний діяч ОУН, голова прес-бюро у дипломатичному представництві УНР у Римі. Співробітник періодичних видань США та Канади.

Народився у Глухові Чернігівської губернії (нині – Сумська область), закінчив Кам’янець-Подільську гімназію, Київський університет. Член Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Був соратником Голови проводу ОУН полковника Є. Коновальця. З часом, Є. Онацький – представник ОУН в Італії. Викладає українську мову у Вищому Східному інституті в Неаполі, Римському університеті. 

Заарештований німецькою окупаційною владою. Після завершення Другої світової війни емігрував до Аргентини, де заснував Спілку українських науковців, митців і літераторів. Уклав «Українську малу енциклопедію».

Похований у Буенос-Айресі (Аргентина).

58. Милорадович Григорій Олександрович (24.09.1839–14.08.1905) – громадський діяч та історик. Граф, генерал-лейтенант. Народився у Чернігові у відомій дворянській родині родині козацько-старшинського походження. Активний діяч селянської реформи 1861 р. Учасник російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Предводитель дворянства Чернігівської губернії (1890–1896). Один з фундаторів Чернігівської губернської архівної комісії та її голова у 1896–1901 та 1903–1904 рр. Автор численних праць з історії Чернігово-Сіверщини та генеалогії. Власник колекції історичних документів та унікальної бібліотеки. Помер у Любечі, похований у Чернігові.

59. Ханенко Олександр Іванович (1816–1895) – громадський і культурний діяч, історик і збирач старожитностей. Належав до відомої дворянської родини козацько-старшинського походження. Керуючий державними маєтностями Чернігівської губернії (1849–1859), член Чернігівського губернського комітету для поліпшення становища поміщицьких селян (1858–1861), активний діяч селянської реформи 1861 р. Автор численних праць з історії Чернігово-Сіверщини. Власник колекції документів та артефактів козацької доби й унікальної бібліотеки. Довгий час мешкав, помер і був похований у Чернігові.

60. Ісаєнко Микола Андрійович (18.12.1915 – 20.11.1996)

Народився 18 грудня 1915 року в с. Лихачів Носівського р-ну Чернігівської обл. в сім’ї селянина. Закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства.

У 1938 році призваний до Червоної Армії. У боях Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Біля стін Ленінграда брав участь у танкових десантах біля Пулковських висот, на дальніх і ближніх підступах до міста; охороняв дорогу, прокладену по льоду Ладозького озера, проривав блокаду. За виявлену в боях мужність його призначають командиром підрозділу найвідчайдушніших танкістів –  розвідників боєм.   

15 квітня 1945 року командир танкової роти 3-го Українського фронту полку старший лейтенант М. А. Ісаєнко в бою за селище Чейч в Чехословаччині під час розвідки боєм на чолі групи з трьох танків по гірській дорозі під безперервним обстрілом прорвався до артилерійських позицій супротивника. Танкісти знищили тринадцять гармат і багато гітлерівців. Важко поранений, Н. А. Ісаєнко продовжував керувати боєм.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року старшому лейтенанту Миколі Андрійовичу Ісаєнко присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

З 1950 року Н. А. Ісаєнко – в запасі. Працював головою обкому галузевої профспілки, заступником начальника об’єднання «Чернігівторф». Жив у Чернігові.

Помер 20 листопада 1996 року. Похований у Чернігові на Яцевському кладовищі. 

Нагороджений орденом Леніна, орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-ї і 2-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, медалями.

На будинку, де останні роки жив Герой встановлена меморіальна дошка.

61. Добровольський Петро Михайлович (1871–1910) – гласний Чернігівської міської думи, міський секретар, історик, відомий краєзнавець. Член Чернігівської вченої архівної комісії (вів справи комісії).

Народився 16 січня 1871 року в у с. Нові Яриловичі Городнянського повіту Чернігівської губернії у сім’ї диякона. Закінчив Чернігівську духовну семінарію (1894). Працював у Чернігівській духовній консисторії. Був викладачем співу у церковних школах. Керував духовним народним хором.

У 1903 році служив у Чернігівській казенній палаті, звідки звільнився через конфлікт із керівництвом, пов’язаний з питаннями охорони місцевих пам’яток старовини. Викладав у церковно-парафіяльних школах на Чернігівщині. Служив у конторі губернської земської лікарні. Гласний (з 1905), секретар (1906–1910) Чернігівської міської думи.

Член (з 1899), управитель справ (з 1902) Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Учасник ХІІ-го (Харків, 1902) та ХІІІ-го (Катеринослав, нині                            м. Дніпропетровськ, 1905) Всеросійських археологічних з’їздів.

Досліджував історію Єлецького і Троїцько-Іллінського чоловічих монастирів, зниклих храмів Чернігова. Свої наукові студії публікував переважно на сторінках єпархіального часопису «Черниговские епарихальные известия».

Один з організаторів ХІV-го Всеросійського археологічного з’їзду в Чернігові (1908). За його редакцією підготовлені та видані «Труды черниговского предварительного комитета по устройству XIV Археологического съезда» (1908) та «Каталог выставки при XVI Археологическом съезде» (1908). До нього історик підготував свою останню роботу «Где находились старинные несуществующие ныне храмы Чернигова». Крім цього, зробив доповіді про печери Єлецького монастиря, іконостас Введенської церкви Троїцького монастиря.

Вивчав та публікував документи архівів чернігівських установ. Ініціатор створення в Чернігові церковно-співочого благодійного товариства. Висунув проект об’єднання чотирьох чернігівських музеїв (архівних комісії, губернського земства, єпархіального та міських).  В грудні 1909 року передав власну бібліотеку Чернігівській губернській вченій архівній комісії.

Життя Добровольського обірвалося рано. 21 серпня 1910 року він помер на дачі в селі Подусівка і був похований на погості Воскресенської церкви у Чернігові. На жаль, могила талановитого історика, чия наукова спадщина не втратила актуальності і сьогодні, не збереглася.

62. Вулиця Урочище Святе

Рішенням виконавчого комітету міської ради від 07.06.1991 № 183 було повернуто урочищу «Пролетарський Гай» найменування «Святе», яке раніше існувало. В той же час цим рішенням не була перейменована вулиця Пролетарський Гай. Чернігівською міською радою також не приймалося рішень щодо найменування або перейменування будь-яких вулиць міста на вулицю Урочище Святе.

Ймовірно, саме керуючись рішенням виконкому міської ради від 07.06.1991 № 183 були присвоєні поштові адреси ряду об’єктів нерухомості по вулиці Урочище Святе.

Згідно з топогеодезичними та картографічними матеріалами вулиці Урочище Святе та Пролетарський Гай складають цілісну вулицю з єдиною нумерацією.

63. Неговський Володимир Олександрович (1909–2003) – патофізіолог, реаніматолог, доктор медичних наук (1943), академік АМН СРСР (1975), лауреат Державної премії СРСР (1952, 1970). Основоположник науки реаніматології. У 1936 році була створена перша у світі лабораторія з вивчення патофізіології вмирання та оживлення організму, фундатором і незмінним керівником якої був В. Неговський, з часом – перший у світі Інститут загальної реаніматології. Під час Другої світової війни на чолі бригади лікарів постійно виїздив у діючу армію для проведення операцій.

Народився у Козельці, у відомій вчительській родині. Закінчив 2-й Московський медичний інститут. Був ініціатором відкриття перших реанімаційних відділень у лікарнях, керував створенням виїзної реанімаційної служби і відповідної апаратури. Підготував понад 100 кандидатів і докторів наук. Є автором понад 300 наукових праць. Член багатьох медичних наукових товариств.

Похований у Москві.

64. Михайло Михайлович Могилянський (22 листопада (4 грудня) 1873,  м. Чернігів - 22.03.1942) – український літературний критик і публіцист, літературознавець, науковий співробітник ВУАНі керівник Комісії для складання біографічного словника.

Михайло Могилянський народився у Чернігові, закінчив класичну гімназію у Чернігові (1892) та юридичний факультет Санкт-Петербурзького Імператорського університету (1892–1903).

Як адвокат брав участь у великих «аграрних» процесах у Києві,Вінниці, Глухові, Чернігові, у політичних процесах у Чернігові, Києві, Петербурзі. Був захисником у «погромних» процесах у Кишиневі.

У 1904–1917 він був гласним Городнянського повітового земського зібрання. У 1913 земськими зборами обраний на посаду мирового судді у Городні.

У 1918–1920 займав у Чернігові посади секретаря кооперативного відділу раднаргоспу, голови літературного комітету відділу народної освіти та голови Чернігівського українського видавництва «Сіверянська думка». Брав участь у роботі Чернігівської губернської вченої архівної комісії.

У 1925 виступав в історико-філологічному відділі з доповідями про Драгоманова, Куліша й Шевченка, Коцюбинського, був активним рецензентом нових видань у журналах «Життя і Революція» і «Червоний Шлях», брав участь у літературній дискусії 1925–1928 роках.

Перша книжка Михайла Михайловича («Оповідання») побачила світ у 1916 році в Петербурзі. Як літературознавець виступав також під псевдонімом Петро П. Чубський Ним були написані статті «Процес творчості в М. М. Коцюбинського  (1926), «Вихід П. О. Куліша з російського підданства та поворот до російського підданства» (1927), «Куліш і Шевченко» (1927), «До питання про джерела ІІ частини «Fata morgana» М. М. Коцюбинського» (1928), «Кохання в житті Шевченка та Куліша» (1929) та інші.

На початку 1930-х років зазнав важких ударів долі: було ув’язнено й розстріляно його старшу доньку поетесу Ладю Могилянську, заслано середню доньку, репресовано сина письменника Дмитра Тася. У 1933 році був репресований і сам.

Очолювану ним комісію у ВУАН зліквідовано й заборонено йому спочатку жити в Києві, а потім заслано поза межі України. Підготовлений Могилянським до друку перший том «Біографічного словника українських діячів» після надрукування вже перших аркушів був репресований в 1933 році.

65. Дорошенко Дмитро Іванович (1882–1951) – громадсько-політичний діяч, історик. Народився 27.03 (8.04).1882 р. у Вільно. Належав до старовинної дворянської родини козацько-старшинського походження. Навчався у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах. Член Української Центральної Ради. У 1917 р. був обраний губернським комісаром Чернігівщини. Міністр закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського. З 1920 р. перебував у еміграції, брав активну участь у створенні Українського Союзу Хліборобів-Державників. Видатний учений, автор понад 1 тис. праць з історії України. Помер 19.03.1951 р. у Мюнхені.

66. Вулиця Всіхсвятська

Назва для перейменування вул. 50 років СРСР пов’язана з будівництвом на площі «Героїв  Сталінграду» православного храму-центру духовно-естетичної просвіти і виховання «Усіх Святих Чернігівських».

67-68. Дмитро́ Я́кович Самоква́сов (27 травня 1843, Стахорщина, Новгород-Сіверський повіт - 16 серпня 1911, Москва) – археолог та історик права, професор російського права Варшавського і Московського університетів. Керівник московського архіву Міністерства юстиції (1892–1911). Самоквасов здійснював розкопки археологічних пам’яток у Російській імперії, в тому числі й в Україні.

Народився на хуторі Стахорщина (нині село Новгород-Сіверського району) у дворянській родині. Середню освіту здобув у Новгород-Сіверській гімназії, вищу - на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету (закінчив 1868 року).

Залишився на кафедрі російського права для підготовки до здобуття звання магістра права. З 1873 – професор права Варшавського університету, з 1877 – секретар, а з 1887 – декан юридичного факультету.

У 1892 року переїздить до Москви та працює професором Московського університету.

Помер і похований у Москві.

З 1872 року Дмитро Самоквасов проводив археологічні розкопки в Україні, Польщі та Бессарабії. Одним із найвизначніших розкопок стали дослідження курганів у Чернігові, зокрема кургану Чорна могила.

Був учасником III Археологічного з’їзду в м. Києві (1874), VI Археологічного з’їзду в м. Одесі (1882), IX Археологічного з’їзду в м. Вільно (1893); XIV Археологічного з’їзду в м. Чернігові (1908).

Здійснював розкопки на території України (Чернігів, Вишгород, Гатне, Київ (Китаїв), матеріали з яких передав до археологічного музею Київського університету.

Основні праці: «Давні міста Росії» (1873), «Сіверські кургани» (1874), «Сіверські кургани та їхнє значення для історії» (1893), «Програма курсу лекцій з руської археології» (1907), «Сіверянська земля і сіверяни за городищами і могилами» (1908), «Могили Руської землі» (1908), «Могильні старожитності Сіверянської Чернігівщини» (вид.1916), «Розкопки сіверянських курганів у Чернігові» (1916) та інші

69. Міхновський Михайло Іванович (1873 –1924) – український політичний і державний діяч, адвокат, публіцист, один з перших ідеологів українського націоналізму та організатор військ Центральної Ради. Провідник Братства тарасівців, засновник Української народної партії (1902), член Братства самостійників, автор брошури «Самостійна Україна» (1900), підготував проект Конституції України (1905). 

Створив і очолив товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» (1917), виступав за українізацію російської армії.

Народився у 1873 році у с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Київська область). Закінчив Прилуцьку чоловічу гімназію. Правничу освіту здобув на юридичному факультеті Київського університету (1891–1995).

Похований Микола Міхновський 1924 року у Києвіна Байковому цвинтарі.

70. Фльоров Олексій Павлович (1866–1954) – учений і педагог. Народився у с. Янівка Глухівського повіту Чернігівської губернії. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та Петербурзькому історико-філологічному інституті. Фахівець в галузі педагогіки та методики викладання філологічних дисциплін. Перший директор створеного в 1916 р. Чернігівського учительського інституту, правонаступником якого є Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка. Довгий час мешкав, помер і похований у Чернігові.

71. Молявка Іван Харитонович (? – 1706) – шляхтич, син чернігівського городового отамана і сам городовий отаман (1662, 1665, 1667, 1675, 1677). У 1664 році був наказним полковником Чернігівським, пізніше – значний та значковий товариш. Мешкав у Масанах, де мав двір. Ймовірно збудував церкву Різдва Богородиці, де і був похований. З Масанами пов’язані його нащадки.

72. Туровець Микита Гнатович (11.10.1917 – 14.04.1979)

Народився 11 жовтня 1917 року в с. Ведильці (нині – Чернігівського р-ну Чернігівської обл. в сім’ї селянина. Працював рахівником у колгоспі.

В 1936-1938 роках служив у Червоній Армії. Вдруге призваний у 1940 році. У 1941 році закінчив Мінське військово-піхотне училище. У боях Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Воював на Брянському, Сталінградському і 1-му Білоруському фронтах.

Майор М. Г. Туровець в боях на підступах до Берліна показав себе майстром оточення і знищення противника. 19 квітня 1945 року він під прикриттям ночі повів свій батальйон в обхід і на світанку стрімко атакував противника та захопив 28 зенітних установок.

У боях за місто Бранденбург створена Туровцем ударна група танків знищила 150 і взяла в полон 42 гітлерівця. Його батальйон першим в корпусі увірвався в передмістя Берліна – Вайсензее і під сильним артилерійським і мінометним вогнем, на підручних засобах, форсував річку Шпреє, де на плацдармі першим з’єднався з частинами 1-го Українського фронту. 

Всього в боях на підступах до Берліна й у самому Берліні батальйон Туровця знищив більше тисячі двохсот гітлерівців і шістсот взяв у полон.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року майору Туровцю Микиті Гнатовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 

З 1970 року полковник М. Г. Туровець – в запасі. Жив у місті Чернігів. Працював заступником керуючого трестом громадського харчування.

Помер 14 квітня 1979 року.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, медалями.

У Чернігові на будинку, де жив Герой, встановлена меморіальна дошка.

73. Вулиця Михайлофедорівська

Чернігівський князь Михайло і його боярин Федір – князь Михайло Всеволодович (1179 –1246) – князь переяславський (1206), новгородський (1224, 1229), чернігівський (1224–1226, 1243–1246), галицький (1235–1236), Великий князь Київський (1238–1239, 1241–1246).

Син великого князя київського Всеволода ІV. У 1223 році брав участь у битві з монголо-татарами на річці Калка. У 1246 році поїхав до ставки хана Батия в Орду з метою отримання ярлика на Чернігівське князівство, але за наказам хана був страчений разом зі своїм боярином Федором. Їхні тіла були привезені до Чернігова та покладені до Спаського собору. Згодом, мученики були канонізовані. У 1572 році мощі святих були перевезені до Москви.

74. Сенько Василь Васильович (1921–1984) – військовий штурман авіації далекої дії. Єдиний в історії радянської авіації штурман – двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1945), полковник авіації (1957).

Народився у Семенівці Чернігівської області. Закінчив Новозибківський учительський інститут, Олсуф’євську військову авіаційну школу. Під час Великої Вітчизняної війни штурман ланки 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської авіадивізії 3-го гвардійського авіакорпусу 18-ї повітряної армії. У складі полку на бомбардувальнику Іл-4 брав участь у боях на території Польщі, Східної Прусії, Німеччини. За роки війни здійснив 402 вдалих бойових вильотів на бомбардування військово-промислових об’єктів. Закінчив військово-повітряну академію.

Похований у Тамбові.

75. Петрушевич Василь Васильович (22.03.1914 – 02.10.1991)

Народився 22 березня 1914 року в с. Киїнка Чернігівського р-у Чернігівської обл. в родині робітника. У 1934 році закінчив курси авіаційних техніків. Працював у Харкові мотористом літака. У 1935 році призваний до Червоної Армії. У 1936 році закінчив Пермську військову школу пілотів. У боях Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Воював на 1-му Українському фронті.

Війна застала його в Криму. Рано вранці по бойовій тривозі Петрушевич скинув свої перші бомби на фашистську техніку. Він освоїв майстерність точного бомбардування і всепогодних польотів. Йому довіряють нічні польоти в глибокий тил на окуповані території Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Німеччини.  Останній політ був в день капітуляції гітлерівської Німеччини.

До травня 1945 року командир ескадрильї 27-го гвардійського бомбардувального авіаційного полку гвардії капітан Петрушевич здійснив 290 бойових вильотів на розвідку і бомбардування противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року гвардії капітану Василю Васильовичу Петрушевичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

З 1959 року полковник В. В. Петрушевич – в запасі. Жив у Чернігові. Працював оператором в Черниговтепломережі.

Нагороджений орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями.

76. Вулиця Холодний Яр

Холодний Яр – місцевість у Чернігові між Казанською церквою, Єлецьким і Троїцько-Іллінським монастирями.

77. Мазепа Іван Степанович (1639–1709) – український політичний, державний і військовий діяч. Гетьман Війська Запорозького. Очолював козацьку державу з 1687 по 1709 роки. Князь Священної Римської імперії.

Перебуваючи під контролем московського царя Петра І, І. Мазепа сприяв відновленню інституту гетьманства і козацької держави Війська Запорозького. Намагався перетворити козацьку старшину у освічену і висококультурну еліту. Вимушений був брати участь у Північній війні на боці Московської держави. У 1708 році уклав договір зі Швецією.

Зробив значний внесок у економічну і культурну розбудову Лівобережної України. Надавав значні кошти на спорудженні нових храмів по всій Гетьманщині, в тому числі й у Чернігові (Троїцький собор та Чернігівський колегіум). За дослідженням історика Сергія Павленка, портрет гетьмана Мазепи є в Троїцькому соборі в образі Іоанна Предтечі.

Похований у місті Галац (Румунія).

78. Провулок Попудренка

Раніше існуючий на цей час провулок Щорса називався вулицею Щорса. У 40-і роки ХХ ст. вулицю Вокзальну, яка була прокладена у 20-х роках цього століття та простягалася від колишньої вул. Леніна (нині проспект Миру) до залізничної станції і вокзалу, перейменовано на честь М. О. Щорса. Колишня вулиця Щорса стала провулком.

Існуючий провулок Щорса розташований між вулицями Островського та Попудренка, які вище нього з’єднуються. За топогеодезичними та картографічними даними цей провулок розташований на відстані 480 метрів до найближчої точки по вулиці Щорса і топографічно з нею не пов’язаний.

Враховуючи існуючу містобудівну ситуацію, доцільно та логічно перейменувати провулок Щорса на провулок Попудренка.

79. Смолічев Петро Іванович (1891 – на початку 1950-х рр.) – археолог, педагог, музейний працівник. Народився 12.01.1891 р. у с. Княжичі Глухівського повіту Чернігівської губернії. Навчався у Чернігівській духовній семінарії, Петербурзькій духовній академії та Петербурзькому археологічному інституті. У 1919–1923 рр. викладав у Чернігівському учительському інституті, реорганізованому в Чернігівський інститут народної освіти. Згодом очолював археологічний відділ Чернігівського історичного музею і досліджував старожитності Чернігова й Шестовиці. Член Чернігівського наукового товариства і Всеукраїнського археологічного комітету. Брав участь у розкопках на території Дніпробуду. На початку 1930-х рр. в адміністративному порядку висланий до Середньої Азії, де у післявоєнний період працював в установах АН Таджицької РСР. Точна дата смерті невідома.


 

Відділ зв’язків з громадськістю міської ради

14 липня 2015 р.
<< попередня  |  наступна >>             головна             повернутись
Анонс
Відкрите місто, зробимо місто краще
Опитування
Курси валют
Infinservice company Infinservice company


© Чернігівська міська рада. Всі права захищено.
© Електронна адреса: gorsovet@chernigiv-rada.gov.ua
© При будь-якому використанні матеріалів Інтернет-порталу Чернігівської міської ради посилання (hyperlink) на www.chernigiv-rada.gov.ua обов'язкове
Розміщення ОКей Інтернет.